ПОДВИГ ГЕРОЇВ УВІЧНЕНИЙ В ПАМ'ЯТІ

Саме в порту Миколаїв 26 березня 1944 р. висадилися десантники загону Ольшанського і саме на місці музею вели запеклий, смертельний бій з німецько-фашистськими загарбниками за порт, за місто Миколаїв.

Бій був нерівний: проти 68 чоловік були застосовані: батальйон ворожої піхоти, артилерія, танки. Сили десанту танули з кожною годиною. Приймаючи свій останній бій, моряки загону Ольшанського передають радіограмою в штаб клятву: «Ми, бійці й офіцери-моряки загону товариша Ольшанського, клянемося перед Батьківщиною, що завдання, яке стоїть перед нами, будемо виконувати до останньої краплі крові, нехтуючи життям!» І вони мужньо гинули, не здаючись у полон, не щадячи ворога. Згідно «Акту розслідування» бою: десантниками було відбито 18 ворожих атак, знешкоджено до 700 чоловік супротивника.

Батьківщина високо оцінила героїзм наших визволителів, і це був єдиний випадок в історії Великої Вітчизняної війни. Усі учасники десанту: і полеглі, і що вижили, визнані гідними вищої нагороди - звання Героя Радянського Союзу.

Проходив цей бій у районі перетинання вулиць 1-ої Слобідської й Заводської. Основні сили загону розташувалися у двоповерховому будинку контори портових елеваторів. Десантники створили навколо ще кілька вогневих позицій. Найвіддалену будівлю в північно-західному напрямку зайняли бійці відділення старшини 2-ой статті Кирила Бочковича. Першими до бою вступили саме вони, але й залишитися живими судилося морякам саме із цього підрозділу. У центрі, де зосередився штаб Ольшанського, вижити було просто неможливо. Дах і стіни обвалювалися під обстрілом важкої артилерії, мінометів, танків, усе палало у вогні. На довершення ворог застосував димові шашки. Тих, хто намагався підійти до вікна, щоб дихнути свіжим повітрям, на приціл брали снайпери. Залишається дивуватися стійкості наших солдатів, які в таких умовах продовжували вести бій і знищувати ворога. Десантник Микола Щербаков, що був там і вижив, згадує це, як справжнє пекло.

На цьому священному місці, де земля насичена кров'ю й укрита попелом наших визволителів, зараз протікає мирне життя. А на згадку про героїчне минуле й у повчання майбутнім поколінням в 1964 р. був відкритий чудовий музей. Коротко, і всім зрозуміло, його називають «Музей ольшанців».

Але вже з перших днів звільнення міста, на це попелище, приходили люди, щоб побачити все власними очима, постояти на високому березі Бузького лиману з непокритою головою, віддаючи честь пам'яті полеглих. А першими екскурсоводами були самі учасники бою. Миколаївський письменник Михайло Іванович Божаткін, учасник Великої Вітчизняної війни, що багато рядків присвятив цьому подвигу й написав свою підсумкову книгу «Десант приймає бій», згадує в ній про свою дивну зустріч у квітні 1944 року в Миколаївському порту. «Піднялися ми від елеватора по надщербленим бетонним сходам до будинків, вірніше, до того, що залишилося від них... Саме в цей момент до руїн підійшла група дівчин... З ними - бравий морський піхотинець...- старшина 2-ої статті.» Уже набагато пізніше, з газетної статті, де наводився спогад однієї із цих дівчин, він здогадався, що це був учасник десанту Кирило Бочкович, що вижив в Миколаєві, але загинув у серпні 1944 р. при звільненні рідної Одещини. Там же, не доживши до дня Перемоги, загинув і ольшанець Іван Дементьєв.

Уже після війни, починаючи з 1947 р., із часу переїзду на службу в Миколаїв, на вахту пам'яті заступив учасник десанту Олексій Куприянов. Його дочка, Валерія Павлівна Трощенко, згадує, як часто в їхній родині зустрічали родичів загиблих товаришів. Вони приїжджали з усіх куточків величезної країни на могилу сина, брата, чоловіка або батька. Тільки реальний учасник подій міг повідати їм про загибель близької людини. Дуже часто Олексій Іванович зустрічався з молоддю міста, водив на місце страшного бою. У музеї є тому свідчення – фотографія Героя Радянського Союзу О. Купріянова зі школярами біля зруйнованого будинку в порту. На жаль, він не дожив до відкриття музею на цьому священному місці.

Поступово країна загоювала післявоєнні рани. Відбудовувався й порт. На старому, уцілілому фундаменті контори елеваторів, в 1959 р., побудували двоповерховий житловий будинок. Поруч такі ж самі будинки, де живуть портовики, грають діти. Адміністрацією порту під керівництвом начальника порту Харитона Івановича Греку, профспілковим і партійним комітетами було вирішено організувати в напівпідвалі будинку, що залишився цілим із часу бою, кімнату бойової слави ольшанців. Господарськими питаннями займався начальник ЖКО порту Володимир Костянтинович Панюкин.

Матеріали про ольшанців, експонати для музею довгі роки збирали й оформлювали члени ради музею: А.О. Кеффер, К.І. Дудникова, Б.О. Нестеровський, перші директори на громадських засадах: Г.С. Кравченко (1964-1968), М.Л. Заславський (1968-1970). Катерина Іванівна Дудникова прийшла працювати в порт ще до війни, була на фронті медичним працівником, звільняла своє рідне місто Миколаїв. Після організації Музею ольшанців, вона почала створювати в 1976 р. Музей історії порту. Григорій Семенович Кравченко й Михайло Львович Заславський працювали в порту ще до війни, потім участь у Другій світовій війні, відновлення рідного порту, а вийшовши на заслужений відпочинок усі сили віддавали створенню музею. Вони краще інших розуміли, наскільки важлива ця пам'ять для майбутнього, і були невтомні у всім, що стосувалося музею.

Однією з перших «кімнату слави» відвідала вдова командира Катерина Никифорівна Ольшанська. Вона збагатила експозицію особистими речами чоловіка, його листами, документами, а також подарувала погруддя К. Ольшанского у виконанні Олексія Матвійовича Ізмалкова - відомого скульптора, автора першого пам'ятника ольшанцям у Миколаєві, що був установлений в історичному центрі міста, біля могил героїв-десантників у 1946 р. На згадку про цю особистість у Миколаєві є вулиця архітектора Ізмалкова.

Поступово налагоджувалися зв'язки із численними родичами ольшанців. Після війни вони стали приїжджати до Миколаєва, по-перше, відвідували могилу в сквері 68 десантників, головний пам'ятник у місті, а потім ішли в порт, до музею. Родичі загиблих О.Ф. Головльова, Г.С. Волошко, Г.Д. Дермановського, І.М. Удода, К.В. Шпака, І.П. Дементьєва, М.Д. Петрухіна, Т.І. Прокоф'єва і багатьох інших героїв залишили музею слова подяки, які можна прочитати в одинадцяти «Книгах відгуків». За довгі роки багато почесних гостей відвідали музей. Наприклад, у Книзі №11 є запис президента України Л.Д. Кучми, яка зроблена при відвідуванні порту і Музею ольшанців 5 жовтня 1999 р.

На 20-річчя звільнення Миколаєва та відкриття музею, 28 березня 1964 р., приїхали з Москви найбажаніші гості, можна сказати, його справжні експонати - десантники загону К. Ольшанського, що залишилися живими: Микола Якович Медведєв, Юхим Митрофанович Павлов і Юрій Єгорович Лисицин. У 1965 р. їхній ряд доповнили Микола Митрофанович Щербаков і Михайло Кабірович Хакімов, що приїхали з Ростова-на-Дону й Казані. На жаль, не зміг приїхати через хворобу Микита Андрійович Гребенюк. Але трохи пізніше він повернувся в рідний Миколаїв, і вже назавжди. Після завершення роботи в Дунайському пароплавстві М.А. Гребенюк у наступні роки працював у Миколаївському морському порту, займався громадською роботою, виховував молодь, і навіть у якості екскурсовода в музеї зустрічав численні делегації. Усі ці шість чоловік, легендарні ольшанці - Почесні громадяни міста Миколаєва.

У 1964 р. був урочисто відкритий бюст К.Ф. Ольшанського на вул. Громадянській біля порту і морського вокзалу. Автор – скульптор О.А. Здіховський, архитектор – В.В. Пластіков.

Надзвичайно активно розвивався музей у часи, коли портом 20 років керував Микола Васильович Мовчан. Постійно поповнювалася музейна колекція, поліпшувалося оформлення. Уже в 1968 р. музею надається почесне звання «народний». Безліч грамот, дипломів, подяк одержував музей за участь у різних конкурсах і оглядах із героїко-патріотичного виховання молоді.

Не забували своїх загиблих товаришів-однополчан і часто відвідували музей бійці 384 окремого Миколаївського Червонопрапорного батальйону морської піхоти (ОМЧБМП). Замполіт батальйону, Семен Васильович Аряшєв мешкав у Миколаєві, працював поблизу в Торгмортрансі й ніколи не обходив увагою музей. Командир легендарного 384 батальйону Федір Євгенович Котанов неодноразово приїжджав у Миколаїв, у порт, у музей. В 1984 р., разом з іншими ольшанцями й начальником порту Станіславом Кириловичем Стребко, він брав участь у посадці дерева біля музею. Про цю подію є пам'ятна табличка. Уже нема нікого живих з учасників тієї події, але величезний красень-платан широко розкинув свої гілки, утворюючи на площі перед музеєм приємну прохолоду. Своїм потужним видом він несе в наші душі впевненість і надію, що загиблі воїни не дарма віддали своє життя за мир на землі. Ця чудова традиція - саджати дерева на згадку про героїв, була започаткована давно. По обидва боки від сходів, якими ольшанці від причалів порту піднялися до будинку контори елеваторів, ще в 1960-і роки були врочисто висаджені дерева. У заході брала участь дружина командира – К.Н. Ольшанська. У 1984 р. там же була закладена алея з 68-ми берізок.  Періодично ці посадки відновлюються, на місце загиблих стають нові берізки. Портовики з радістю проводять ці трудові десанти, а у подальшому доглядають за молодими деревами.

Серцем нашого музею, що створювали портовики з особливим трепетом, ми називаємо меморіальний куточок із діорамою, де є справжні зруйновані сходи й стіни підвалу. Вони бачили й пам'ятають той жахливий бій, але мовчать... Замовкає оповідач, схиляють голову у хвилині мовчання всі відвідувачі. А для загиблих героїв - це вже вічність. На стіні барельєф матроса, солдата, матері в жалобі, слова клятви нащадків: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Вони звучать камертоном у серцях усіх зберігачів цього музею, усіх портовиків, усіх вдячних жителів Миколаєва.

Директором музею протягом 17 років (1971-1988) був Петро Маркович Ярковий – учасник війни, підполковник у відставці, досвідчений лектор, гарний вихователь. В 80-ті роки він двічі побував на будівництві залізниці грандіозної Байкало-Амурської магістралі. Разом із ним відвідав БАМ і М.А. Гребенюк – учасник десанту. Там вони зустрічалися з молодіжною бригадою з Миколаєва, що гідно несла ім'я 68 героїв - десантників. Так, подвиг ольшанців знають далеко за межами України. Можна сказати, він звучить навіть у космосі, адже ще в 1974 р. мала планета №2310, що відкрита Кримською астрофізичною обсерваторією, названа «Ольшанія».

З 1988 р. директором музею стає Олександр Федорович Самохін – ветеран війни, визволитель Миколаєва. У березні 1944 р. О.Ф. Самохін, командуючи дивізіоном 320 стрілецької дивізії на підступах до Миколаєва, підтримував артилерійським вогнем морський десант К.Ф. Ольшанського. Олександр Федорович демобілізувався в званні майора, двадцять років працював у штабі цивільної оборони порту, після виходу на пенсію активно займався Музеєм ольшанців.

Разом з О.Ф. Самохіним працював у музеї Олексій Олександрович Сумкін. З 1993 р. він став повноправним його директором. О.О. Сумкін теж учасник війни, служив на кораблях Північного й Чорноморського флотів. Саме він, після розвалу СРСР, написавши листи на батьківщину всіх героїв, у чисельні музеї, що їм присвячені, зробив своєрідний переклик тих, хто пам'ятає, вивчає й прагне знати більше про подвиг 68-ми десантників. З багатьма відгукнувшимися наступними роками продовжувалася міцна дружба й листування. Усі документи зберігаються в архіві музею.

У 2000 р., до Дня Перемоги, пройшла церемонія відкриття пам'ятника «Героїчному десанту в безсмертя…від портовиків». Композиція із граніту була виконана відомими миколаївськими скульпторами Юрієм, Інною й Віктором Макушиними. Пам'ятник був поставлений з ініціативи начальника порту Валерія Оскаровича Хабарова на вул. Заводській, біля Управління порту, неподалік від Музею ольшанців. Шкода, що з нами не було вже нікого з ольшанців, останнім із життя, у 1995 р., пішов М.А. Гребенюк. Але почесним гостем був брат Ольшанського - Микола Федорович, були ветерани батальйону, гості з Харкова, керівники міста. Пам'ятна споруда була освячена православним патріархом Пітиримом, з парадним маршем пройшли військовослужбовці, артисти театру показали сцени бою. На завершення заходу відбулося символічне відпускання догори білих голубів миру. Такий наш заклик до людства.

Неодноразово від Миколаївського морського порту відправлялися делегації на батьківщину командира – у селище Приколотне Харківської області, де багато років існує чудовий музей К. Ольшанського. Вшановують його пам'ять і в харківській школі №135, яка носить ім'я К. Ольшанського. Родом із Харківщини ольшанці Григорій Ковтун і Пантелей Шип, а Микита Гребенюк перед війною працював на Харківському машинобудівному заводі. У Миколаєві, у Музеї ольшанців завжди раді бачити гостей із Харкова, де так само дбайливо зберігають світлу пам'ять про героїв.

Невблаганно плине час. Пішли з життя всі ветерани - бійці 384 ОМЧБМП. У музеї вже відзначають 100-річчя із дня народження героїв-десантників. Їхня кількість велика, адже в загоні були більшістю молоді хлопці 1912-1924 років народження. Мало хто з них устиг до війни створити родини, народити дітей. Особливо запам'яталося, як у 2013 р. відзначали 100-річчя від дня народження єдиного рому - Героя Радянського Союзу, ольшанця, Тимофія Івановича Прокоф'єва. Було людно на скорботній паніхіді в каплиці св. Миколая , що стоїть біля могил десантників, на мітингу біля „Вічного вогню” та пам'ятному заході, що пройшов у Музеї ольшанців під жалобний «плач» циганської гітари ансамблю «Бахтале», Також урочисто й багатолюдно було в музеї порту 21 травня 2015 р., коли відзначали 100 років від дня народження Костянтина Федоровича Ольшанського.

У Миколаєві, у Корабельному районі, звідки стартував десант, знають і пам'ятають ольшанців. Там є пам'ятник, меморіальний буй на лимані, ім'ям героїв названі вулиці. В одному з будинків, у березні 1944 р., розмістився штаб 384 батальйону. У роки війни селище називалося Богоявленськ. Його жителі, в основному лиманські рибалки, усіляко допомагали бійцям-визволителям. Вони зібрали, відремонтували й віддали десантникам найдорожче, що в них було, - свої човни. А один із них, Андрій Іванович Андреєв, виказав бажання бути провідником загону в порт. Рибалка-доброволець залишився з ольшанцями й загинув у бою. Дослідникам, і в першу чергу М.І. Божаткіну, удалося це довести. У 1965 р. А.І. Андреєв отримав звання Героя Радянського Союзу.

Історія миколаївського десанту, нажаль, досі зберігає багато таємниць. Десятиліттями дослідники шукають імена дванадцяти невідомих армійців зі складу 68-ми десантників, яких за наказом було направлено в загін під командування К.Ф. Ольшанського. Тільки М.І. Божаткін, опрацьовуючи архівні документи, зміг знайти двох радистів: Бориса Олександровича Монастирських, Павла Григоровича Русіна та двох саперів: Віктора Степановича Самойлова, Дмитра Макаровича Чекунова. Нажаль, за радянських часів йому так і не вдалося довести керівництву країни, щоб ці загиблі бійці також отримали звання Героя Радянського Союзу. Але на стіні музею висять їхні портрети, а на плитах меморіалу вибиті їхні прізвища. Миколаївці пам'ятають своїх визволителів. У Музеї шанують учасника війни, дослідника ольшанців, письменника М.І. Божаткіна, що в 2011 р пішов із життя, на небеса до своїх героїв.

Є в Корабельному районі загальноосвітня школа № 43, що вже більше 40 років із гордістю носить ім'я командира десанту – Костянтина Федоровича Ольшанського. Директор школи Любов Вікторівна Курбакова - досвідчений педагог, вона знає, як у душах дітей запалити іскру любові до батьківщини та патріотизму на гідному прикладі мужніх моряків-десантників. У школі створений чудовий музей, і учні, здавалося б, знають усе про ольшанців, але вони постійно приїжджають до нас на екскурсії, своїми зворушливими виступами прикрашають наші врочисті дійства. Величезна подяка їм за пам'ять!

У 2012 р. в нашому музеї був проведений загальноміський конкурс дитячого малюнку «Подвиг ольшанців - у наших серцях». Результати нас дуже порадували. Ми переконалися, що діти знають і пам'ятають героїв-визволителів, захоплюються ними. Адміністрація й профспілковий комітет порту вручив переможцям гарні коштовні подарунки, а музею на пам'ять залишилися надзвичайно щирі дитячі малюнки. Тепер це - безцінні експонати музею, які будуть дбайливо там зберігатися. Їх багато, і найкращі прикрасили стіни музею. Вони висять поруч із картинами відомих художників: К.В. Філатова, В.П. Жураковського, М.О. Ряснянського, В.С. Козловського, О.Д. Покосенко, М.С. Главчова, К.О. Головина, В.А. Пономарьова й багатьох інших, що свого часу подарували музею роботи, присвячені темі подвигу ольшанців.

Є такий статус - «діти війни». Наступний директор музею, Володимир Вікторович Спатарь, 1941 р. народження. Він був саме такою дитиною, що у своєму самому ніжному віці пізнав усі тяжкості окупації Миколаєва й важкі, голодні післявоєнні роки. За плечима Володимира Вікторовича, педагога за освітою, досвід роботи вихователя в Миколаївській морехідній школі ім. К.Ф. Ольшанского. Багато років він брав участь в організації щорічного меморіального шлюпкового переходу курсантами мореходки по шляху проходження десанту з Корабельного району в порт. Тема ольшанців була йому дуже близька. В 2006 р., перебуваючи вже на пенсії, він став директором Музею ольшанців. Невтомним помічником Володимирові Вікторовичу в організації музейних справ, з 2007 р. була Ніна Іванівна Рева. Працювати в порт вона прийшла ще в далекі 50-ті роки, добре знала його історію, дуже цікаво й захоплююче проводила екскурсії в Музеї історії порту й у Музеї ольшанців.

Протягом усієї своєї історії музей багато разів змінював свій вигляд, кожний новий керівник намагався внести щось нове, збагатити музейний фонд. В 2010 р., до святкування 65-ої річниці Перемоги наш музей готувався з особливою ретельністю, була проведена значна реконструкція основного залу музею. Усі зміни пройшли завдяки зусиллям керівництва музею: заступника начальника порту - директора сервісного центра Олександра Миколайовича Жукова, голови профспілки Павла Петровича Прокопенко, начальника служби соціального розвитку Лариси Анатоліївни Терновської й, звичайно, директора музею В.В. Спатаря та доглядача Н.І. Реви. З використанням сучасних матеріалів оновилися стіни й стенди, погруддя К. Ольшанського, О. Головльова й М. Гребенюка були встановлені на постаменти у вигляді античних колон. А на червоному оксамитовому тлі - портрети десантників. Тепер це - пантеон слави Героїв-ольшанців. Вони - у єдиному ряді, і глибоким, спокійним поглядом людей, що із честю виконали свій обов’язок, дивляться на всіх нас.

Значним центром Музею ольшанців, його символічним «серцем», де всі завмирають у скорботній «хвилині мовчання», є невеликий, затишний куточок під бетонними сходами. Заради збереження цього сакрального місця музей перебуває в темному напівпідвальному приміщенні. Але важко навіть уявити собі інше місце, де б так само міцно відчувався героїчний дух ольшанців. Тут знаходяться чорні, засмаглі від диму, із численними щербинами від снарядів, стіни. Вони – «безмовні» свідки того жахливого бою, коли в пробиті амбразури десантники запекло відстрілювали свій останній боєзапас, коли під захист сходів бійці укладали своїх поранених товаришів, коли до останнього подиху Костянтин Ольшанський керував боєм і намагався зв'язатися по рації зі штабом батальйону, викликаючи «вогонь на себе». Уся ця картина бою, наче жива, представлена нам у діорамі «Останнє місце штабу Ольшанського», що була майстерно виконана в 2019 р. художниками-реставраторами Миколаївського обласного краєзнавчого музею Володимиром Гавриловим, Сергієм Шевченко, Сергієм Лук'яненко.

У музеї є стенд, присвячений міцній дружбі, що виникла між портовиками та екіпажем великого десантного корабля «К. Ольшанський». Цей корабель неодноразово заходив у Миколаїв, весь екіпаж зацікавлено відвідував наш музей. А делегації портовиків, з відповідними візитами, неодноразово бували на борті ВДК «К. Ольшанський», пишалися досягненням сучасних українських моряків-десантників, які з 1985 р. з гордістю несли ім'я Ольшанського. На жаль, ця дружба була перервана подіями 2014 р., коли в результаті російської агресії корабель примусово втримувався в Севастопольській бухті й потім був залишений в окупованому Криму.

Працівники Музею ольшанців можуть із гордістю розповісти про те, що найбільш повна й докладна інформація про десант зібрана й зберігається саме тут. Є в музеї папки з особистими справами на всіх десантників, переписка з родичами героїв, з музеями, архівами, дослідниками, фотографії численних заходів і пам'ятних подій, газетні й журнальні статті. У музеї також зібралася багата колекція книжок, присвячених подвигу ольшанців. Деякі з них написані дуже давно й стали вже рідкими, унікальними виданнями. Наприклад, перший опис подвигу Л. Лагіним «Миколаївський десант» (1946), книжки ольшанця М. Медведєва «Нас було 67» (1963) і «Нас було 68» (1966), М. Бодрова «Подвиг загону» (1964), В. Архипенко «Сузір'я ольшанців» (1978), спогади комбата Ф. Котанова «Матроський батальйон» (1996), усі ранні книжки М. Божаткіна й остання «Десант приймає бій» (1998). Можно відмітити, що колекція Музею ольшанців, яка налічує біля 800 експонатів, з яких 260 – оригинальні, являється державною частиною Музейного фонду України згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 за №1766.

Новим джерелом натхнення для зберігачів пам'яті про героїв-десантників стали книжки письменника-дослідника бойового шляху 384 ОМЧБМП В.І. Циганова. Будучи сином командира артилерійської батареї 384 батальйону, визволителя Миколаєва, І.М. Циганова, Валерій Іванович пішов шляхом свого батька, став морським офіцером. Сорок років накопичувався в нього матеріал про ольшанців. Лише пішовши у відставку, перебуваючи на пенсії, він зміг зробити потужний творчий ривок. З 2008 р. видано три повноцінні книжки: «Удар меча», «...від «Меча» і загине!», «Морська, смугаста, іде піхота в бій!», дві - ще в рукописах. Колектив Миколаївського морського торговельного порту, за керівництво Василя Володимировича Іванюка, вирішив зробити підтримку авторові у виданні книжки «...від «Меча» і загине!». Написана легкою, невимушеною мовою, має безліч ілюстрацій, добротно надрукована у видавництві Ірини Гудим, вона стала справжнім подарунком усім тим, кого ця тема хвилює, бентежить душу.

Люди часто відвідують цей незвичайний музей, де завжди радо зустрінуть, дадуть відповіді на будь-які запитання. Цифри говорять про те, що через зали музею за всі роки існування пройшло близько 130 тис. чоловік. Радує те, що більшість - це діти, учні, молодь. У місті Миколаєві завжди було особливе ставлення до Музею ольшанців. І хоч він перебуває на втриманні Миколаївського морського порту, у своїй методичній, експозиційній, культурно-масовій діяльності ми завжди відчували підтримку від обласної, міської й районної адміністрацій, від громадських, творчих організації, від колег із обласного краєзнавчого музею. Ця піввікова дружба, що перевірена спільними справами, так само міцна, як єдність моряків-десантників.

Є особливі експонати в музеї - це земля з батьківщини героїв, священна земля, що зростила цих богатирів. Також привозили нам у дарунок капсули із землею з міст-Героїв, із місць запеклих битв і масової загибелі солдатів у тій страшній Другій світовій війні. Усім цим делегаціям набиралася земля біля нашого музею. Гості забирали частку нашої священної землі у свої музеї, у свої далекі краї, на згадку про загиблих героїв-визволителів.

Непомітно й швидко минають роки. Естафетна вказівна паличка екскурсовода в Музеї ольшанців від чоловіків, воїнів-ветеранів, передана в надійні руки жінок, - покоління дітей і онуків учасників війни. Місія жінок завжди була миротворчою. Тому наступні доглядачі музею: Тетяна Іванівна Ульянкіна (2010-2012, 2020- теперішній час) і Вікторія Анатоліївна Андрш (2012-2020) продовжують гідно нести прапор охоронців цього священного місця в порту.

У 2011 р., зусиллями Адміністрації порту під керівництвом Василя Миколайовича Капацини, зведена каплиця св. Миколая. Тут же, на єдиному майданчику з музеєм, перебуває й пам'ятник загиблим у Другій світовій війні портовикам. Тепер це справжній меморіальний комплекс. Щороку в пам'ятні дні звільнення Миколаєва й Дня Перемоги в порту й у музеї проходять меморіальні години, мітинги, у каплиці служиться паніхіда по всім загиблим і померлим. Серед запрошених гостей раніше було багато ветеранів війни, були реальні учасники десанту, бійці 384 батальйону, а також родичі героїв, що приїжджали іноді із самих віддалених куточків колишнього Радянського Союзу.

Останніми роками музей більшістю відвідують найближчі родичі ольшанців, що живуть у Миколаєві й Одесі: родини Олексія Куприянова, Кузьми Шпака, Миколи Медведєва, Івана Індика, Георгія Дермановського. Останнім, дуже пам’ятним, був приїзд у березні тривожного для України 2014 р., делегації з Адигеї, з батьківщини загиблого ольшанця Абубачира Чуца. Разом із представниками адигейської адміністрації приїхала з дітьми й онуками рідна дочка героя - Рукієт Абубачировна. Їх почесно зустріли в порту, у Музеї, а також міський голова Ю.І. Гранатуров.

Завжди урочисто звучать на мітингах слова вдячної пам'яті нащадків про загиблих у боротьбі із загарбниками, про тих, хто «кував» перемогу в тилу. Усі завмирають у «хвилині мовчання». А далі іде покладання квітів від вдячних працівників Миколаївського морського порту до всіх пам’ятних місць в порту і в місті Миколаєві. В порту це: бюст К.Ф. Ольшанського на вул. Громадянській (1964), меморіальний буй в акваторії порту (1974), мемориальна дошка біля входу в Музей з «Указом» про надання ольшанцям звання Героя Радянського Союзу, пам’ятник 38-ми загиблим портовикам (1997), пам’ятник біля Управління порту на вул. Заводській „Героїчному десанту в безсмертя… від портовиків” (2000). Стало доброю традицією після мітингу ветеранів війни й праці, гостей порту пригощати смачною кашею з димком, звареною в казані справжньої військово-польової кухні.

Шкода, що в останні роки вже не чутний дзенькіт бойових нагород ветеранів Другої світової війни. Але обласна ветеранська організація є, і музей із нею плідно співпрацює. Її ряди поповнюють учасники інших військових подій, які проходили вже після 1945 р. Тепер музей відвідують люди з орденами й медалями на грудях, які служили, захищаючи батьківщину, або воювали, виконуючи інтернаціональний обов’язок у різних «гарячих» місцях планети. У наш час особливий біль викликає те, що українцям, починаючи з 2014 р., доводиться знову гинути й здійснювати героїчні подвиги, відстоюючи незалежність України, захищаючи свою рідну землю на Сході України від російської агресії. Учасники сучасної, локальної, але війни, що не припиняється вже сьомий рік, теж приходять у наш музей. Багато хто говорить, що подвиг ольшанців їх надихає, тому що, як і раніше, залишається яскравим прикладом того, як треба любити свою Батьківщину й бути готовим віддати за неї найдорожче, що є в людини - життя!

Музей пройшов більш ніж піввіковий, насичений творчістю шлях. У численних альбомах музею відображено безліч урочистих подій і незабутніх зустрічей. На світлинах ми бачимо сивих ветеранів - очевидців тієї страшної війни й зосереджені, дуже серйозні, погляди дітей, молодих людей, що намагаються зрозуміти глибинну правду подвигу героїв. Для сучасного покоління життя ставить нові нелегкі випробування, і кожній людині треба їх витримати із честю та мужністю.

Підсумовуючи можна сказати, що народний меморіальний Музей бойової слави моряків-десантників загону старшого лейтенанта К.Ф. Ольшанського – дійсно сакральна частка Миколаївського морського порту, священний охоронець його могутності й подальшого процвітання.

Матеріал підготувала доглядач музеїв порту Тетяна Ульянкіна